«Після війни сплеску народжуваності не буде — вона залежатиме від економічної спроможності держави», — демограф Олександр Гладун.
Олександр Гладун — один із провідних українських демографів, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. У цьому великому інтерв’ю для журналу «Країна» він аналізує ключові аспекти демографічної ситуації в Україні, виклики, які постають перед суспільством у повоєнний період, а також оцінює нову Стратегію демографічного розвитку до 2040 року.
Професор Гладун відверто говорить про ризики, пов’язані зі зміною етнічного складу населення, кризу народжуваності, роль міграційної політики, а також про те, чому після війни не варто очікувати на «бебі-бум». Це розмова не лише про статистику — а й про майбутнє країни, яку ми будуємо сьогодні.
Наскільки серйозною є нинішня демографічна криза в Україні?
– Війна вплинула на всі демографічні процеси — народжуваність, смертність, міграцію. Перед повномасштабним вторгненням в Україні, включно з окупованими територіями, проживало 42 мільйони осіб. Демографічна ситуація була кризовою ще до початку війни — вона почала формуватися на початку 1990-х. Пік чисельності населення припав на 1993 рік — 52 мільйони. Після цього населення поступово скорочувалося.
Цьому сприяли три основні чинники: зниження рівня народжуваності, високий — у порівнянні з іншими європейськими країнами — рівень смертності, особливо серед чоловіків працездатного віку, а також активна міграція. Спочатку українці їздили за кордон на заробітки й поверталися — це була трудова тимчасова міграція. Але з часом для частини людей вона перетворилася на постійну. Після перепису населення 2001 року, за різними підрахунками, за кордоном залишалося від одного до двох мільйонів осіб.
За 30 років чисельність населення зменшилася на 10 мільйонів — це надзвичайно високі темпи. До повномасштабної війни головним чинником цього була зміна репродуктивної поведінки населення та різке скорочення рівня народжуваності.
З чим це насамперед пов’язано?
– У всьому світі під час зростання економічних показників відбувається зниження і смертності, і народжуваності. Але з часом розвинена країна доходить до межі, коли смертність перевищує народжуваність. Така ситуація спостерігається майже в усіх європейських країнах. Демографічний вибух характерний лише для деяких країн Африки.
За прогнозами ООН, у 2050–2080-х роках чисельність населення світу почне зменшуватися. Це загальний закон суспільного розвитку, в межах якого існує й Україна. Проте в нас ці процеси відбуваються значно швидше, насамперед через економічні чинники. Під час економічних криз подружжя не наважується на народження дитини.
Сьогодні дитина — це соціальна цінність. Батьки вкладають у неї ресурси до моменту, коли вона починає самостійне життя. При цьому не відомо, чи допомагатиме вона батькам у майбутньому.
200 років тому родини були великими, діти починали працювати у 5–7 років і згодом утримували батьків. Зараз дитина сама потребує значного часу і матеріальних витрат. Саме цього сучасним родинам і бракує для народження та виховання дітей.
Більшість жінок сьогодні вважає за доцільне спершу здобути освіту, побудувати кар’єру — і лише потім народжувати. Змінюються пріоритети й соціальні установки, а з ними — і репродуктивна поведінка.
Україна з кінця 1980-х живе в умовах перманентної економічної кризи. Жінки скаржаться на низький рівень заробітної плати, недостатню допомогу при народженні дитини, яку виплачують лише до трирічного віку дитини, тоді як у багатьох провідних європейських країнах — до 18–21 років.
Коли в сім’ї народжується дитина, існує ризик втрати роботи одним із батьків. Якщо ж допомога надається протягом 18 років, це зменшує страх перед економічними наслідками. Якщо після народження першої дитини родина зіткнулася з матеріальними труднощами, ймовірність народження другої дитини істотно зменшується.
Жінки також звертають увагу на проблеми соціальної інфраструктури — нестачу дошкільних закладів, відсутність гнучкого робочого графіка, який дозволив би поєднувати працю з вихованням дитини, а також на високі ціни на житло. Через це сім’я із середнім достатком змушена все життя орендувати квартиру, і коштів на другу дитину просто не вистачає. Усе це призводить до того, що рівень народжуваності в Україні — один із найнижчих у світі.
Які проблеми сьогодні є найнагальнішими в українській демографії?
– Після початку повномасштабного вторгнення головною проблемою стала міграція.
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, кількість українських воєнних мігрантів становить 6,8 мільйона осіб. За інформацією Державної прикордонної служби України — від 4 до 5 мільйонів. Із них 60 % — жінки, приблизно третина — діти до 18 років, решта — особи працездатного віку. Люди старше 65 років становлять близько 6 %.
Особи пенсійного віку здебільшого залишаються в Україні, тоді як працездатне населення виїздить за кордон. Це створює дефіцит робочої сили в країні.
Крім того, маємо приблизно 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Загалом свої постійні місця проживання залишили близько 10 мільйонів українців — майже 25 % населення. Жодна країна раніше не стикалася з таким масштабним переміщенням людей.
До того ж у родинах переселенців зазвичай народжується менше дітей.
Ви згадували про «демографічне старіння», характерне для багатьох сучасних країн. Які причини та особливості старіння населення України?
– Старіння населення у світі свідчить про підвищення якості життя — відповідно, зростає й його тривалість. Демографічне старіння проявляється у збільшенні частки населення віком понад 65 років, тобто осіб пенсійного віку. Водночас через зниження рівня народжуваності зменшується кількість дітей і молоді до 18 років. Це суттєво впливає на соціальну інфраструктуру та економічний розвиток країни.
В Україні зростання кількості пенсіонерів створює серйозне навантаження на Пенсійний фонд, соціальні служби та систему охорони здоров’я. Водночас, через зменшення народжуваності, знижується навантаження на систему освіти. Проте в перспективі менша кількість людей вийде на ринок праці, а отже — буде менше відрахувань до Пенсійного фонду.
Вже сьогодні пенсійні внески не покривають потреб фонду, тож він фінансується з державного бюджету. Це спричиняє труднощі з виплатами пенсій, стимулює підвищення пенсійного віку та зростання податкового навантаження.
Крім того, змінюється статево-вікова структура суспільства. Менше дітей — це менше потреби у школах та дошкільних закладах. Міністерство освіти скорочує кількість закладів вищої освіти. Як наслідок, на ринку праці зменшується частка молоді, а до Пенсійного фонду надходить менше внесків.
Якщо рівень народжуваності зросте — виникне потреба в розширенні мережі освітніх закладів, а також трансформації системи охорони здоров’я.
Повертаючись до теми міграції, спричиненої війною — наскільки тісним є зв’язок українців за кордоном із Батьківщиною? Який відсоток емігрантів готовий повернутися?
– Мігрантів слід поділяти на дві категорії: ті, хто виїхав через війну, та ті, хто залишив країну раніше. Представники другої категорії навряд чи повернуться до України — у них немає для цього достатньої мотивації. Вони поїхали ще до війни, тому що їх не влаштовувала ситуація в країні, а тепер труднощів стало ще більше.
Щодо воєнних мігрантів — ситуація складніша й залежить від багатьох чинників.
Перший — тривалість війни: що довше вона триває, то менше людей повертаються.
Другий — умови повернення: громадяни, які вирішать повернутися, шукатимуть житло й роботу. Чи зможуть вони знайти те, що відповідатиме їхнім очікуванням? Чи матимуть змогу влаштувати дітей у дитсадок або школу? Люди порівнюватимуть ці умови з тими, до яких звикли за кордоном.
Варто врахувати, що багато європейських країн активно інтегрують українських мігрантів — зокрема, через безкоштовні мовні курси. Паралельно триває політика залучення на ринок праці: людям пропонують роботу, щоб вони залишалися і поступово вбудовувалися в місцеве життя.
Соціологічні служби в Україні та за кордоном регулярно проводять опитування щодо планів повернення. Результати приблизно такі:
25 % респондентів кажуть, що не повернуться,
25 % — обов’язково повернуться, але після закінчення війни,
50 % — ще вагаються.
Ці настрої змінюються з часом, і передбачити, якими вони будуть на момент завершення війни, складно. Якщо вдасться повернути 50–60 % воєнних мігрантів — це вже буде позитивний результат. Водночас це значною мірою залежить від того, на яких умовах завершиться війна.
На жаль, нині я не бачу передумов ані для завершення бойових дій, ані навіть для перемир’я. Для Путіна немає сенсу зупиняти війну: тоді в Росії загостряться соціальні й економічні проблеми, які можуть стати загрозливими для самого режиму.
У межах одного з досліджень людей запитували, чи готові вони повернутися в Україну в межах кордонів 1991 чи 2022 року. За перший варіант висловилося на 25 % більше опитаних. Це свідчить про те, що люди усвідомлюють: повернення до кордонів 2022 року означає лише призупинення бойових дій, а не їх завершення. В такому разі є великий ризик, що війна відновиться в новій фазі.
Як війна та виїзд українців за кордон вплинули на ринок праці в державі?
– На ринок праці суттєво вплинули два чинники – масовий виїзд людей за кордон і мобілізація. У результаті багато підприємств відчуває потребу в додатковій робочій силі. З іншого боку, за даними досліджень Національного банку, частина компаній, навпаки, планує скорочення персоналу. Важко однозначно сказати, чим саме це зумовлено, але така тенденція існує.
Сьогодні в Україні спостерігається дефіцит робочої сили. Уряд намагається розв’язати цю проблему, зокрема, шляхом залучення іноземних працівників – переважно з Індії, Узбекистану та інших країн Центральної Азії. Проте таку політику слід провадити обережно, з урахуванням можливого впливу на етнічний і соціальний склад населення України. Нам не потрібен надто масовий притік заробітчан: після завершення або призупинення війни частина українців повернеться з-за кордону, інші – демобілізуються, і всі вони потребуватимуть працевлаштування.
До України приїдуть трудові мігранти з країн із нижчим рівнем життя, які погоджуватимуться на мінімальну зарплату. Українські працівники, натомість, не погодяться працювати на таких умовах. Це може спричинити нову хвилю трудової міграції – наші громадяни шукатимуть кращих умов за кордоном, через конкуренцію з іноземцями. Тому політика залучення іноземців має бути контрольованою, дозованою та точковою. Остаточні рішення доцільно ухвалювати після завершення війни, коли стабілізуються міграційні потоки. Масове залучення працівників із-за кордону зараз може мати негативні наслідки для майбутнього країни.
Заступниця міністра соцполітики Дарія Марчак заявила про можливість залучення мігрантів із країн “третього світу”, зокрема молоді, через освітні програми. Чи зможе це змінити демографічну ситуацію на краще?
– Існує кілька складових міграційної політики. Перша – надання політичного притулку. Ми вже зараз допомагаємо людям, які зазнають репресій у Росії та інших авторитарних державах. Це насамперед гуманітарна місія, подібну нині здійснює більшість країн щодо українців.
Друга складова – економічна, пов’язана з ринком праці.Третя – демографічна: прагнення залишити цих людей на постійне проживання в Україні для часткового вирішення демографічної кризи. Але саме ця складова – найскладніша, бо вимагає глибокої інтеграції та асиміляції інших етнічних груп.Навряд чи це можна реалізувати лише через вищу освіту. До України приїжджатимуть вже сформовані особистості з конкретною метою – здобути освіту. Чи залишаться вони в країні – питання відкрите. Краще піддаються адаптації діти шкільного віку. І тут показовою є практика Росії, яка вивозить українських дітей із окупованих територій у спецтабори й виховує їх у антиукраїнському дусі.Через систему освіти також можна впливати, але невідомо, чи прийме ця молодь українську культуру, чи створюватиме власні замкнені етнічні спільноти, що не сприятимуть зміцненню держави. Це складне й малодосліджене питання.Після Другої світової війни західні країни почали політику мультикультурності. Для відбудови Європи залучали іноземну робочу силу. Наприклад, Німеччина активно завозила турків, сподіваючись, що ті попрацюють і повернуться додому. Проте цього не сталося – іноземці залишилися. Багатьом країнам не вдалося інтегрувати цих людей у своє культурне середовище. У 2010-х лідери західного світу – Ангела Меркель, Девід Кемерон, Ніколя Саркозі – відкрито визнали, що політика мультикультурності зазнала краху.
Україна вийде з війни ослабленою економічно та демографічно. Уже зараз ми є вразливою країною, яка тримається завдяки підтримці Заходу. Всередині суспільства існують релігійні, політичні та культурні суперечності. Залучення великої кількості людей іншого етнічного походження не обов’язково зміцнить країну– навпаки, може призвести до конфліктів між корінним населенням і мігрантами.
Я вважаю, що після завершення війни слід почекати 10–15 років, а вже потім ухвалювати конкретні рішення.
Міністерство економіки заявило, що для повоєнного відновлення знадобиться залучити близько 4,5 мільйона працівників — приблизно 15% від нинішнього населення України. Але ми не зможемо інтегрувати таку кількість людей. Вони формуватимуть паралельні структури зі своєю релігією, культурою та правовим полем.
Потрібно чітко відповісти на питання: якою ми хочемо бачити Україну через 10–15 років — країною з автохтонним населенням чи змішаною нацією? Сьогодні західноєвропейські країни активно інтегрують українців, оскільки ми належимо до спільного культурного простору. Але до нас із Європи ніхто не приїде. До України приїжджатимуть представники інших культурних традицій, і ми не зможемо їх повноцінно адаптувати.
Нам навіть не вдалося якісно інтегрувати внутрішньо переміщених осіб у нові громади — що вже казати про масштабну міграцію з-за кордону.
Міністерство соціальної політики розробило Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року. Як ви її оцінюєте?
— Наш інститут брав активну участь у підготовці цієї стратегії, і загалом я оцінюю її позитивно.Уже затверджено план реалізації до 2027 року, в якому визначено конкретні заходи для досягнення кожної з шести стратегічних цілей. Ми пропонували продовжити дію стратегії до 2050 року, оскільки демографічні процеси мають інерційний характер і вимагають довгострокового планування. Однак у затвердженій версії головний акцент зроблено на міграційній політиці. У попередньому проєкті на перше місце ставилась народжуваність. Це свідчить про те, що уряд розглядає міграцію як основний інструмент вирішення демографічних проблем.На мою думку, пріоритетом має бути саме підвищення народжуваності та тривалості життя. Зміщення акценту на міграцію означає, що уряд або не бачить, або не хоче бачити шляхів поліпшення ситуації всередині країни. Якщо не підтримувати народжуваність і не зміцнювати інститут сім’ї, за кілька поколінь може відбутися кардинальна зміна етнічного складу населення.Для збереження чисельності українців необхідно, щоб на 100 жінок припадало 220 народжених дітей. На початку повномасштабного вторгнення цей показник становив лише 116 — удвічі менше від необхідного.Досягти рівня природного відтворення, якого не змогла досягти жодна європейська країна, навряд чи можливо. Але наблизитися до показників провідних країн — цілком реально. Наприклад, у Франції 100 жінок народжують 170–180 дітей. У Південній Кореї — лише 72, що менше, ніж в Україні навіть під час війни. У Китаї — 100, в Японії та Італії — 120. Це приблизно відповідає українським показникам до 2022 року.
На початку війни соціологічні опитування засвідчували, що більшість молодих сімей планували мати двох дітей. Якщо ми не інвестуватимемо в охорону здоров’я, в Україні й надалі залишатиметься високий рівень смертності й низька тривалість життя, що на 10 років менша, ніж у більшості країн Європи.
Верховна Рада пропонувала збільшити допомогу при народженні дитини, але в бюджеті на 2025 рік це не передбачено. Один із законопроєктів містив ідею диференційованих виплат залежно від черговості народження: більші суми — на другу та третю дитину. Але якщо ці виплати отримуватимуть переважно іноземці, це не сприятиме підтримці українських родин. Необхідно інвестувати саме в громадян України, у їхнє здоров’я, у розвиток української сім’ї. Водночас багато чого залежатиме від політичної та економічної ситуації після війни.
До яких викликів має бути готове суспільство після завершення війни?
— Бебі-буму не буде. Його не сталося навіть у Радянському Союзі після Другої світової війни. Він спостерігався лише в розвинених країнах, передусім у США. В Україні після війни були голод 1946–1947 років і вкрай важка економічна ситуація. Тоді дійсно зросла народжуваність, але це не був справжній бебі-бум, а реалізація відкладених народжень. Такий ефект триває три-п’ять років.
У соціальному плані вже зараз спостерігається посилення диференціації за рівнем життя, а після війни ця різниця лише зросте, що негативно впливатиме на демографічні процеси. Загалом ситуація залежатиме від економічної спроможності держави, зокрема — від того, чи надходитиме міжнародна фінансова допомога.
Глибоких розколів у суспільстві я не прогнозую. Переміщення людей сприяє стиранню регіональних відмінностей. Проте на рівні територіальних громад постануть нові завдання: вони мають різний склад населення, різні потреби та виклики. Їх вирішення стане ключем до соціальної стабільності.
Соціально-економічна політика має бути зваженою, прорахованою й адаптованою до нових реалій.
Якою ви бачите демографічну ситуацію в найближче десятиліття?— У 2024 році ми розробили три сценарії: оптимістичний, середній і песимістичний. Ключовим чинником у кожному з них був рік завершення війни. В оптимістичному — 2025 рік, у середньому — 2026-й, у песимістичному — 2028-й.Навіть за умови швидкого завершення війни значного зростання народжуваності не буде. Частково покращиться ситуація зі смертністю — зупиняться бойові втрати. Але люди гинуть не лише на фронті. У прифронтових зонах фіксується загострення хронічних хвороб, обмежений доступ до медичної допомоги. Це впливає на загальні показники смертності.Сьогодні демографічна ситуація, як і виживання країни загалом, найбільше залежить від Збройних сил України.
Інтерв’ю з Олександром Гладуном для журналу «Країна» (№5, 13 березня 2025 року, стор.10-14)
